Історії з життя чудових людей. Остап Вишня

Остап Вишня (13 листопада 1889, хутір Чечва, Сумська обл. – † 28 вересня 1956, Київ)

Скільки доброти було в обличчі, Скільки мудрості в очах було, Як дивився приятелю в вічі Любий наш Михайлович Павло! Ну, а вмів же бути і суворим, І безжальним бути Вишня міг, Як назустріч чорним поговорам Підіймав свій праведний батіг! Максим Рильський

До вашої уваги пропонуємо нашу нову рубрику, де будуть розповідатись історії з життя чудових людей.

13 листопада 2016 року виповнюється 127 років з дня народження відомого письменника, гумориста, новеліста, класика сатиричної прози ХХ ст. Остапа Вишні. Його справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко. Закінчивши двокласну школу у Зінькові його відправили навчатися до Київської військово-фельдшерської школи, де Павло майстерно грав у драматичному гуртку. Згодом вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, але у зв’язку з подіями 1917 року, закінчити його так і не вдалося. За життя пережив і полон більшовиків, і в’язницю, звинувачення в контрреволюційній діяльності й тероризмі, був незаконно репресований. Проте, його врятувала усмішка...

Про гумориста рідко згадують, приділяючи йому увагу лише в офіційній літературі. Хоча насправді свого часу книжки автора займали друге місце по продажам після Шевченка. Його життя було сповнене веселих історій, які слідували за ним усюди невпинно.

Одна з розповсюджених розповідей про Остапа Вишню пов’язана, як не дивно, зі спробою його страти. Відомим був той факт, що цікаві та гумористичні оповідання жахливо дратували радянське керівництво. За це Остапа й намагалося знищити тодішнє правління комуністичного проросійського режиму. В 30-х роках він був заарештований та звинувачений в підготовці замаху на партійного “боса” Постишева. І коли слідчий НКВС спитав у письменника, чи знає він, за що його заарештували, митець відповів: “Чому б вам не звинуватити мене у зґвалтуванні Клари Цеткін?”. За це його, звичайно, не посадили, але замах на вбивство партійного керівника приписали.

Взагалі життя Остапа було збігом комічних випадковостей. Самого Постишева вже через декілька років звинувачують у зраді та вбивають. Самого ж Остапа відправляють у заслання, куди приходить наказ його розстріляти. Та тут знову втручається доля. Виконання затягується через погодні умови і поки готується кара, керівника табору самого відправляють на страту, а документи та наказ про покарання зникають.

Ще одним цікавим фактом з життя письменника є його кар’єра медичного брата. Маючи неабиякий хист, він врятував життя багатьом людям, хоча так і не став професійним лікарем, присвятивши своє життя літературі.

Цікаві факти із життя Остапа Вишні:

ОТАК І ПИШУ

Як ви пишете?

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

Як я пишу?

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома, так:

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

Давайте спробуємо.

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться,— розкажу і як я їх пишу.

Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

Чому?

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будьщо, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військовофельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

Чому саме батьків привабила військовофельдшерська школа, а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

Закінчив я військовофельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»...

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...

Тепер тобі стукнуло двадцять три,— ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, трppp». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії.

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося...

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає...

Якось він мене запитав:

— А ви ніколи не пробували в газети писати?

— Ні, ніколи.

— А ви спробуйте!

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про щоі), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.

Залишив я думку про працю в газеті.

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши двітри зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни порусски, ни помалорусски, а так — мало порусски!»

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав. 1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».