Історії з життя чудових людей. Микола Вінграновський

Нагороди та премії Національна премія України імені Тараса Шевченка за фільм «Климко» (1984 рік) Літературна премія «Благовіст» Міжнародна премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (США) Почесна грамота Президії Верховної ради України

Біографія

Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 р. у селі Богополі на Миколаївщині. Саме цього року народились інші відомі украйїський пісьменники, яких пізніше назвали "шестидесятниками".

У1943 р. Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив Олександр Довженко і «коронував»на долю артиста, кінорежисера й поета – за влучним висловом І. Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу». Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського: довженківське розуміння творчості як торжества свободи та краси резонують у кожному слові поета.

Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких – «Берег надії», «Климко»та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 1989-1993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада – єдина з тих, що обіймав поет.

Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті»7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла в світ під назвою «Атомні прелюди»й стала одним з найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі рясні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років.

Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії»(1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі»(1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.

1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і предметна реальність світу, химерія і казка, добра витівка і гумор, а головне – затамована жура.

Поема «Гайавата»свідомо зорієнтована своєю ритмікоінтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, стачами і нестачами подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим.

Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. Сюжети прозових творі мають дуже відносну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі»(1986) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка»(1971) відображає моральне становлення особистості, «Сіроманець»(1977) – конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні»(1983) – безпричинність справжньої доброти.

Вінграновський помер 27 травня 2004 року в Києвi. Зараз він похований в Києві на Байковому кладовищі.

Цікаві факти про Миколу Вінграновського

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в Миколаївській області, місто Первомайськ в родині селянина У Миколи Вінграновського на правій руці був відсутній вказівний палець Розвинути акторський талант Вінграновському допоміг О. Довженко, який помітив обдарованого Миколу та запропонував йому роботу на Київській кіностудії ім. О. Довженка в якості актора режисера та кіносценариста, Вінграновський створив близько 20 художніх та документальних фільмів. Відомий Микола Вінграновський і як актор, режисер і сценарист. Він зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Він постановник низки художніх і документальних фільмів таких як: «Ескадра повертає на Захід», «Берег надії», «Тихі береги», а також він режисер документальних фільмів: «Голубі сестри людей», «Слово про Андрія Малишка», «Щоденник О. Довженка», «Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Гетьман Сагайдачний» та багато інших. Вперше як поет проявив себе у 1957 році. Тоді було надруковано вірші Миколи Степановича у газеті «Літературна» Микола Степанович Вінграновський є лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Отримав її у 1984 році за прозові збірки для дітей. Також нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Він лауреат літературної премії «Благовіст» та премії Фундації Антоновичів (США) Перша книжка віршів мала назву «Атомні прелюди» Збірка поезій «Сто поезій» після проходження цензури вийшла друком із 99 поезіями замість 100 Закінчив інститут кінематографії у Москві та Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого Перша дружина видатного письменника – Лідія Вінграновська (працювала стюардесою) – розповіла, що вони прожили блискуче життя, але незабаром розлучилися. Друга дружина Олександра Білинкевич з Миколою Вінграновським прожила майже 50 років. Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались щось цікаве про Миколу Вінграновського.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/mikola-vingranovskiy-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

❋❋❋

І Є НАРОД...

На сизих пагорбах рясне село горіє,

І сірі вітряки докрилюють свій вік.

В брунатних берегах ріка багряна мріє,

І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні леті літака, ні шурхотіння куми,

Тут тільки я, тут я і неба тло,

І дума про народ, моя стодумна дума

Навшпиньки заглядає у чоло.

Як міниться усе! І дурень той, хто зміни

Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.

Народ в путі. Та він тавра не зніме

Із тих, хто за народ являв себе взамін

І, відрізаючи, живі шматки з народу,

Пророкував народові майбуть.

Та брів народ. Де бродом, де без броду,

Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.

Бо він народ. Бо він глагол життя.

Він зміна змін. Йому нема заміни.

Бо він один крізь весни і крізь зими

Веде свій шлях з не бути у буття.

Ми знову є. Ми - пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться

З-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни.

❋❋❋

ПАМ'ЯТІ КІНООПЕРАТОРА

МИКОЛИ БИКОВА

Ти, водо, пливи, і ти, вітре, війни:

Де кратер бджоли? Де життя синій

кратер?

Тебе обнімаю в обіймах війни

Один, як ніколиньки, мій оператор.

На споді землі, де лиш темінь живе –

Де кратер ночей? Де життя лютий

кратер?

Солом'яний місяць і сіє і жне

Один – нікогісінько – мій оператор.

Шинеля і фрак, блуза і кімоно,

І хтось там у чоботях – всіх не зібрати..

АЙМО у руках, чорно-біле кіно –

А ти, мій однесенький, мій оператор...

Де сльози любили, вогонь і печаль,

Де рвало серця і мінявся фарватер,

На сизих устах твоїх вітер і даль,

І ти коло мене стоїш, оператор.

❋❋❋

ДОВЖЕНКО

І

Благословенні води літ,

Літа Десни благословенні,

І часу вічного політ

В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь

Землі і неба, дня і ночі,

І золоті вогневі очі,

Де обнялись життя і смерть.

Священна чаша доброти

В руках всеспільності й любові

І світ, об'єднаний у слові

Краси, і правди, і мети.

Благословенна світлотінь

Судьби в щасливім одкровенні.,

І многокрилля поколінь

В однім озоренім іменні.

II

Цвіркун сокиркою січе

Весло з водою, зими й весни.

Дрімає небо, і тече

Дорога зір на давню Десну.

По тій дорозі хто пройшов,

Той знає, що ті версти варті...

Але – там першою Любов

На грізній на своїй на варті.

Вона в душі його стояла,

Коли кривавивсь світ при нім,

І, як могла, оберігала

Його в стражданні золотім...

Він був щасливий, бо свободи

Огромний подих в нім не щез.

Він мав за честь судьбу народу,

Мав Революцію за честь.

❋❋❋

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви...

Димлять століття, води і народи...

Моя ви пам'ять степу-ковили,

Зорі червоний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.

Як світиться він тепло на світанні...

Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній.

❋❋❋

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче,

І солодше любити знов…

Сеньйорито, колюче щастя,

Хто воно за таке любов?

Вже б, здавалося, відболіло,

Прогоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу й тіло,

Вже б, здалося, нащо мені?

У годину суху та вологу

Відходились усі мости

І сказав я — вже слава богу,

І, нарешті, перехрестивсь —

Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі —

Осінь, ви і осінній я…